Фото подорож Туреччиною.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Продовжимо подорож. Головне із-за чого ми сюди приїхали, так принаймні спочатку нам здавалося, - гора Арарат. Отож -дивимось далі.

Частина 2.

Сходження на Арарат.

В гарну погоду, безхмарну, у Догубаязіті Арарат видно майже звідусіль.

З вікна готулю "Ісфахан", де ми з приємністю мешкали, видно гору.

А це - вигляд через об'єктив з фокусною віддаллю в 400 мм.

Арарат на тлі турецьких воїнів. У Курдистанні їм треба бути пильними, особливо - під Араратом.

Ще один вигляд на Арарат - просто тинялися вулицями, повертаємо голову: ага - він.

Та пора рухатися не поглядом через об'єктив фотокамери, а своїми ногами -  обходити здоровенне вулканічне каміння, переступати й наступати на камінці й сніг.

І ось ми вже в першому таборі на висоті 3000 м. Тут - зима.

А це - погляд вниз на місто Догубаязіт і на все, що знизу, з висоти цього ж першого табору.

Рухаємося далі і помічаємо наступний табір, вже на висоті біля 3500 м.

І ось -  другий табір - хенд мейд, бо для захисту від пронизливого вітру треба будувати сніжні стінки.

.

Відпочиваємо від трудів праведних.

Вершина.

Погляд з гори в бік Ірану.

Такий вигляд Туреччини з гори Арарат. Вони, турки, до речі, цю назву не визнають. Кажуть - Агрі-Даг. Отак-от.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Подорож як подорож. Хіба що, якось вже багато вражень. Ось ці враження й хочеться викласти на папері. Ні - на екрані. Так ось, згідно з моєю теорією "кроку вбік" - яскравим життя стає з відчуттям зробленого вбік кроку. Перший крок, очевидно ж, вперед. Поїхав я, наприклад, перший раз в гори - життя стало яскравим. Десь до десятої подорожі враження тмяніють, стає життя одноманітним, нецікавим. Можна робити перші кроки ще й ще. І ми їх робимо. Перший урок у першому класі, перший поцілунок, перший екзамен. Перелік можна продовжити довго, та десятий  крок в той же бік стає нецікавим. А йти частіше всього треба вперед і вперед, бо таке життя (ми всі крокуємо до відомого результату). І ось тут наздоганяє нудьга. Так ось, теорія кроку вбік учить: зроби крок спочатку вбік з дороги, а потім вже роби перший крок вперед.
Роками я їжджу в подорожі, переважно - в гори, переважно - як альпініст чи турист. Всі мої поїздки в гори були присвячені саме горам. Але поїздка, про яку я хочу розповісти, носила і альпіністський, і туристський, і пізнавально-культурологічний, місцями екзотичний характер.
Я так надихнувся зробленим вбік, а потім впред кроком, що вирішив навіть поділитися своїми враженнями.
Так ось, було так. Спочатку - літаком до Кутаісі (Грузія), потім - мікроавтобусом - до кордону з Туреччиною через Батумі. Кордон перейшли пішки, зловили мікроавтобус і доїхали до першого турецького міста Хопа. Саме з нього я й розпочинаю сфою фотоподорож. Ще хотілося б додати, що люд, який активно освоює курортне узбережжя Анталії, напевно і не здогадується, який вигляд має турецька глибинка.

Частина 1.

Подорож з Хопи до Догубаязіта.

 Перша ночівка після Грузії. 6 ранку. Встав від "співу" мудзіна на невидимому мінареті. Отаке-о побачив.

 Поїхали до Артвіну. Потім - до Ерзеруму. Йде дощ, все дуже яскраве в дорозі, вмите дощем.

 Пам'ятник "воїну-визволителю" по-турецки відрізняється деталями на прапорі і напрямом спротиву: солдат - на захід, турок - на північний схід (тут у них ворог упродовж століть - Росія). Таких пам'ятників під час подорожі я побачив багатенько.

Турки будують потужні греблі й електростанції, добувають дешевих електронів, індустріалізуються.

 А це - рукотворне море вище греблі.

Як і в нас, такі моря позаливали купу сіл. Тут частина села над водою - не затоплена. Борються за виживання. А куди ж подітися? От тільки стара дорога опускається у воду й зникає. Зникає стара Туреччина, - певно, бідкаються їхні консерватори.  А дітки, певно, бігають купатися на "пляж" біля водосховища й радіють життю як всі діти.

А це вже "справжня" Туреччина.  Мечеті, до-речі, не надто кидаються в очі, хоча і є як правило неодмінним атрибутом їхніх сіл і міст.

Своєрідна азійська краса надихає багатством форм і кольрів.

Епічність пейзажів заворожує.

Ми вже в Догубаязіті. Хто не зрозумів, це "форт Баязет" з роману В. Пікуля. Росіяни казали - Баязет, курди кажуть - Базід, вірмени - Аршакаван. Чомусь в мене є така підозра, що станньою назвою буде таки Базід. Коли - побачимо.

Околиці Догубаязіту, мечеть якогось там Паші.

 А це - руїни фортеці часів Урарту. Тобто їм - 5-12 тис. років від роду.

На скелях - квіточки (для повноти вражень) ...

... і ось така кумедна рослинка.