Translate

вівторок, 11 червня 2013 р.

Фото подорож Туреччиною.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Продовжимо подорож. Головне із-за чого ми сюди приїхали, так принаймні спочатку нам здавалося, - гора Арарат. Отож -дивимось далі.

Частина 2.

Сходження на Арарат.

В гарну погоду, безхмарну, у Догубаязіті Арарат видно майже звідусіль.


З вікна готулю "Ісфахан", де ми з приємністю мешкали, видно гору.


А це - вигляд через об'єктив з фокусною віддаллю в 400 мм.

Арарат на тлі турецьких воїнів. У Курдистанні їм треба бути пильними, особливо - під Араратом.

Ще один вигляд на Арарат - просто тинялися вулицями, повертаємо голову: ага - він.

Та пора рухатися не поглядом через об'єктив фотокамери, а своїми ногами -  обходити здоровенне вулканічне каміння, переступати й наступати на камінці й сніг.


І ось ми вже в першому таборі на висоті 3000 м. Тут - зима.

А це - погляд вниз на місто Догубаязіт і на все, що знизу, з висоти цього ж першого табору.

Рухаємося далі і помічаємо наступний табір, вже на висоті біля 3500 м.


І ось -  другий табір - хенд мейд, бо для захисту від пронизливого вітру треба будувати сніжні стінки.
.
Відпочиваємо від трудів праведних.

Вершина.

Погляд з гори в бік Ірану.
Такий вигляд Туреччини з гори Арарат. Вони, турки, до речі, цю назву не визнають. Кажуть - Агрі-Даг. Отак-от.






понеділок, 10 червня 2013 р.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Подорож східною Туреччиною - Арарат.

Подорож як подорож. Хіба що, якось вже багато вражень. Ось ці враження й хочеться викласти на папері. Ні - на екрані. Так ось, згідно з моєю теорією "кроку вбік" - яскравим життя стає з відчуттям зробленого вбік кроку. Перший крок, очевидно ж, вперед. Поїхав я, наприклад, перший раз в гори - життя стало яскравим. Десь до десятої подорожі враження тмяніють, стає життя одноманітним, нецікавим. Можна робити перші кроки ще й ще. І ми їх робимо. Перший урок у першому класі, перший поцілунок, перший екзамен. Перелік можна продовжити довго, та десятий  крок в той же бік стає нецікавим. А йти частіше всього треба вперед і вперед, бо таке життя (ми всі крокуємо до відомого результату). І ось тут наздоганяє нудьга. Так ось, теорія кроку вбік учить: зроби крок спочатку вбік з дороги, а потім вже роби перший крок вперед.
Роками я їжджу в подорожі, переважно - в гори, переважно - як альпініст чи турист. Всі мої поїздки в гори були присвячені саме горам. Але поїздка, про яку я хочу розповісти, носила і альпіністський, і туристський, і пізнавально-культурологічний, місцями екзотичний характер.
Я так надихнувся зробленим вбік, а потім впред кроком, що вирішив навіть поділитися своїми враженнями.
Так ось, було так. Спочатку - літаком до Кутаісі (Грузія), потім - мікроавтобусом - до кордону з Туреччиною через Батумі. Кордон перейшли пішки, зловили мікроавтобус і доїхали до першого турецького міста Хопа. Саме з нього я й розпочинаю сфою фотоподорож. Ще хотілося б додати, що люд, який активно освоює курортне узбережжя Анталії, напевно і не здогадується, який вигляд має турецька глибинка.

Частина 1.

Подорож з Хопи до Догубаязіта.

 Перша ночівка після Грузії. 6 ранку. Встав від "співу" мудзіна на невидимому мінареті. Отаке-о побачив.


 Поїхали до Артвіну. Потім - до Ерзеруму. Йде дощ, все дуже яскраве в дорозі, вмите дощем.

 Пам'ятник "воїну-визволителю" по-турецки відрізняється деталями на прапорі і напрямом спротиву: солдат - на захід, турок - на північний схід (тут у них ворог упродовж століть - Росія). Таких пам'ятників під час подорожі я побачив багатенько.

Турки будують потужні греблі й електростанції, добувають дешевих електронів, індустріалізуються.

 А це - рукотворне море вище греблі.

Як і в нас, такі моря позаливали купу сіл. Тут частина села над водою - не затоплена. Борються за виживання. А куди ж подітися? От тільки стара дорога опускається у воду й зникає. Зникає стара Туреччина, - певно, бідкаються їхні консерватори.  А дітки, певно, бігають купатися на "пляж" біля водосховища й радіють життю як всі діти.


А це вже "справжня" Туреччина.  Мечеті, до-речі, не надто кидаються в очі, хоча і є як правило неодмінним атрибутом їхніх сіл і міст.

Своєрідна азійська краса надихає багатством форм і кольрів.

Епічність пейзажів заворожує.

Ми вже в Догубаязіті. Хто не зрозумів, це "форт Баязет" з роману В. Пікуля. Росіяни казали - Баязет, курди кажуть - Базід, вірмени - Аршакаван. Чомусь в мене є така підозра, що станньою назвою буде таки Базід. Коли - побачимо.

Околиці Догубаязіту, мечеть якогось там Паші.

 А це - руїни фортеці часів Урарту. Тобто їм - 5-12 тис. років від роду.

На скелях - квіточки (для повноти вражень) ...

... і ось така кумедна рослинка.




 

середу, 4 квітня 2012 р.

Час.

- Я подарую йому час. Бо якщо він лазитиме, де захоче, то й до мене добереться - в абсолют, а за батька не признає. 
Керівник проекту задоволено потирав думки об числа і поглядав на замів і помічників, які з'юрмилися над образом і чекали наступних дій керівника. Щось перший (перший зам.) сьогодні не відкриває доступу до думок. Якби відкрив - о подивувався б моїй останній ідеї-витівці. Зазвичай зам. закривав доступ, коли щось активно доопрацьовував у проекті. Так роботи ж завершені - що він затіяв зараз? Перший завжди якось кумедно обходився з доступом: то закриє, то відкриє, глянь - а на місці думок - лише сміття із цифр. "Ну, певно ж, щось ховає" - подумовував часом незадоволено керівник проекту, та він вибачав своєму найкращому вихованцю і учню всі його витівки, бо коли той починав працювати, то навіть елементарні частинки подвоювалися, а то й потроювались. "Як він це робить"? - дивувався керівник винаходам і ходу думок першого, та захоплення його талантом значно переважало цікавість, а що ж той приховує.
- Ну добре, дітки - дивіться, сказав керівник - і направив всіх проектантів силою розуму прямісінько у точку відліку. Всі розгублено заметушилися, забігали. - О, відчули вже мою вигадку - мій час.
- Що це батьку, що це - лопотіли і перемішувалися їхні думки.
- Це, дітки, час, з цієї миті я вводжу таку нову координату, а оце-о - точка відліку.
- Як це - час, як це - точка відліку? - не могли допетрати проектанти. І лише перший - о! - який талант - подивися прямо в очі керівнику і подумав йому:
 - То ти, батьку, даєш оцьому образу відчуття твого духу? Не занадто щедро для звичайнісінького експериментального зразка?
- Якби ж то звичайнісінького - я вже відчуваю, що мій перехід від нуля до безмежності завершується. Простір знову перестає бути моїм, а він, - керівник з приязню вказав на образ, - хіба він не заслуговує хоча б трішки відчути безмежність, як її відчуваю я?
Думки зама застрибали, закрутилися, то закриваючись то відкриваючись, а в очах першого керівник проекту вперше прочитав заздрість і злість.
- Ти навіть мені не дав відчути зміну простору, а оцьому недолугому образу, навіть не запитавшись в мене, твого першого помічника, - тут перший якось незграбно, але вороже засичав числами - йому ти даєш навіть більше, аніж мені?
І не встиг керівник потрусити думками у відповідь, як гульк - перший зам вже опинився над  самісіньким образом прямісінько у точці відліку і звідтіля з погордою блиснув очима у бік керівника. Та зразу ж його погляд знітився і погас в ньому вогонь:
- Які ж ви схожі з ним, - і, вмикнувши всі думки, аж енергія з нього поперла, стиха додав: - -То ти захотів в ньому повторити самого себе?
Енергія в ньому несамовито вирувала, аж булькала хаосом випадкових чисел.
- Та не зразу, не зразу ж, а лише з часом, я того і час цей для нього вигадав - подумав керівник першому заму, та його нова вигадка вже запрацювала,  і поки ця думка долетіла до точки відліку, де над образом розтринькувався перший зам, той з розпачу і образи розлетівся хмарами елементарних частинок.
- Ну куди ж ти дурнику, - куди - скільки ж тобі тепер часу знадобиться, аби зібратися докупи.
І звідусіль, бо той тепер був і срізь, і завжди, долетів шурхіт ображених думок:
- Тепер це - мій образ, я над ним працював не менше твого.  Я тепер з ним скрізь і завжди, аж до повернення в нуль.
- Яке повернення в нуль, дурнику, повертаються ж тільки з безмежності?
- От-от - а я де по-твоєму, батьку?
- Ет, - подумав сам собі керівник, - дурне-дурне, та ще й не хитре - так і не навчилося увесь простір відрізняти від нескінченності. Добре, що хоч ліпив образ з себе, а не з цього випужанця.
А з усього простору зашурхотів єхидний смішок:
- Ти думаєш тільки ти ліпив і тільки з тебе?

- Мабуть-що, і ти доклався добряче, синку, та нової координати - часу - я дав йому  добряче - розбереться - де - що,  чиє, і нащо. А тобі думаю таке: - Ось ти скізь і завжди, то чого ж не доберешся до нескінченності, а він, - керівник доторкнувся до матеріальної складової образу з елементарних частинок, запустив час і задоволено відчув гуркіт першого удару його серця - він добереться.
- Ой-ой-ой - добереться. Це ти так думаєш. А що думає він, ти знаєш?
- Та нічого він ще не думає, рано йому ще. А може, і не додумається. Та як тільки-но зробить відкриття закладених мною навіть ще  на етапі передпроектної пропозиції реперні точки буття - то може й досягене нескінченності.
З усього простору долинула лише недолуга пауза поміж різними думками.
- От-от - мовчиш. А реперні точки буття, синку - це аксіоми взаємозв'язку і взаємопроникнення часу і простору. - Стаття перша розділу першого тому першого книги буття. Згадай - може, ще й передумаєш мутить воду скрізь і завжди, замість прагнути нескінченності.
А просебе додумав:
- Діти, діти - не слухаються батька. Як він тепер повернеться до батька нескінченності, окрім як в кінці часу? Ну, поживемо - побачимо. Часу - вдосталь.

Вступ.

Вітаю шановну публіку і пропоную долучитися охочих до перегляду картинок,
які я часом бачу в своїй голові. Ці картинки - це і моє минуле, яке, мабуть, було,
і минуле, якого зі мною не було, а було з іншими, але потім стало моїм, і моє справжнє -
те, що я відчуваю, згадую і про що думаю, коли натискаю на клавіші клавіатури.
В моїх картинках немає майбутнього, хоча я й бачу їх, як картинки майбутнього.
І дивина - коли настає майбутнє, тобто стає миттю, коли я натискаю на клавішу,
то ті картинки, які я бачив як картинки майбутнього, співпадають із справжнім або
частково, або майже повністю.